їду, бб

"паралели разошлись в разные стороны, и мы с тобой очарованы встречаем рассветы..."

повертаюсь після повного "офф-лайну" (без телефону, інету та аськи) і виявляється, що мене об'явили "пропажею". ну подумаєш, мала поїхати на кілька днів, а залишилась більше ніж на тиждень, без жодних контактів, та й про мої поїздку знали всього дві-три людини... ось і отримала. "в міліцію подають заяву після трьох днів відсутності, а тебе не було більше чотирьох..." але такий досвід мені сподобався. заодно і від комунікацій відпочила.

щойно приїхала - і вже проводжаю інших. він їде, я їду, тому місяць наших стосунків ми успішно пройобуємо, та все одно він дарує мені в честь цього пухнастого ведмедика... а я відчуваю себе останньою сволотою. ну зізнаюсь, зовсім забула...

зізнаю, що це літо закохала мене в себе. цей дурдом, яким воно розпочалося (і яким, певно, закінчиться) - хіба я не люблю це більше за все в житті? а ще:

• пачками "поїдаю" книжки. просто підсіла на літературу. що я буду робити, коли замість Дереша, Андруховича та Коельо мої стелажі заповнять бібліотечні підручники?!
• захоплююсь різноманіттями "чайної індустрії". а ще більше - "самопальним чаєм". якщо не складеться з журналістикою, буду займатися цим)))
• цікавляюсь різними непотрібними речами. наприклад, психоделією, "совєтскім" ладом, географією (!!!). думаю, чи читати підручник з історії (700 сторінок) - просто так, для себе...

P.S.: по секрету, він сказав, що мабуть в мене "ось тут" немає клепки. і що взагалі я божевільна, але він мене, на жаль, ще такою не бачив))))

"лишь тишина со мною поговорит о твоих снах..."

ну ось. повернулася з Рівенської області. дуже сподобалося. єдине - довелося їхати автобусом, так як квитки на поїзд за день до відїзду були вже розібрані на всі можливі маршрути))) зате ми за один день встигли подивитися три міста: Дубно, Остріг і, власне, Рівне. дуже сподобалося. наша чотирискладна компанія надзвичайно здружилася) ми з Сашкою навіть не покусали одна одну... Спогади-маршрутки-фотокартки, дивні таблички, весільний трактор у Дубно, Жигулівське пиво, приємні ціни... і замки-фортеці-вежі! Це все Рівенська область!

але... варто біло лише поернутися додому, як одразу будні поглинули мене. і депресія з новою силою нахлинула мене... мене знову бьють, забирають телефон та ключі, я знову істеричу та ні з ким не хочу розмовляти. а ще в мене творче незадоволення. я хочу працювати!

але ВСЕ буде лише з вересня. нові знайомі, навчання (о так, зізнаюсь, я люблю вчитися), трохи самостійності, робота... все... чи я просто знову тішу себе дурними надіями?

"где Беломора достать..........а не то я напьюсь!!!"

Вах! Все так чудово складається. Я нарешті вступила! У мене є "коханий". Скоро їду в Рівне на екскурсію. За вікном: літо, тепло; в душі: радість, щастя і безкінечний позитив. Тепер лише шукаю роботу і збираю речі на море. Що може бути краще? Не знаю. Я дуже-дуже рада і взагалі......... Дякую всім за підтримку! =)

хмм... чи буває так, що покохаєш - і це раз і назавжди, на все життя? недоречне питання. в моєму випадку, скоріше спитати: "чи буває взагалі так, що покохаєш?!" ну немає цієї "любові" і хоч ти вбий!

є лише симпатії та фрази "все одно я скоро його кину..."

є лише обовязок і клята фраза "ТАК ТРЕБА"!!! тобі, йому, його другові. всі задоволені.

є лише твоя фраза, яка лунає в мене в голові, яка маячить в мене перед очима: "не кидай його"...

є лише слова про те, що він мріє про вічне кохання. отак щоб закохатися і ніколи не розлучатися, і померти в один день.

може я цинічна, але я ржу (так-так, саме так!) у весь голос. а він сумними очима образливо дивиться і жалібно протягує "ну не смі-і-і-і-йся!"

о  так, ще є твій подарунок - брелок із серії ведмежат "Мі ту ю"... з надписом "олвейз лав" у вигляді половини серця... одна з яких в мене, а інша в тебе...

ще є моя брехня. вона є завжди. але як я можу чесно дивитися в очі, приймаючи такий подарунок?

і ще є режим "сніжинка". "давай завтра кудись поїдем, я хочу від нього відморозитись?"

ще? хмм... мрії є. про те, що знайду того самого.... якого не існує. і про те, що закохаюсь.навчіть!!!

"когда бы нас не встретила любовь, мы будем к ней готовы всесторонне..."

ну вот. началась пора дней рождений и веселья. но у нас, как всегда, не обойдется без ЧП. а может, это просто я "ходячее несчастье")))) но, в общем, Больница Скорой Помощи уже знает нас в лицо...

вот и Вова ногу сломал... а он еще и говорит: "нет, я на море все равно поеду... и плевать, что буду плавать на матрасе, а загорая, меня будут переворачивать как гриль")))))

все уже знают, пооступили они или нет, а я как всегда - нет еще!!! ну ничего, надежда умирает последней, так что может так и лучше)))) а пока я просто радуюсь за других)

"дворник, милый дворник, подмети меня с мостовой..."

з кожним днем розумію, що мені потрібно для щастя. не багато-не мало, коханого хлопця, гарного навчання, свободи, цікавих книжок, смачної кави, багато цукерок, спокій і кіт під боком.

хочу щастя. трохи. зовсім трохи.

хм... підводжу підсумки. на перший погляд все є. нервів тоже вистачає. але якщо придивитися або прислухатися до себе, то все не так, як хотілося б(((( тому й не почуваюся щасливою... чорт.

P.S.: хмм... той "Він", про якого я писала раніше, виявився зовсім не тим, ким я його уявляла. він мені тепер зовсім не потрібен і я щаслива. зате тепер неможливо його спекатися, бо він мені вже набрид своїми дурними розмовами. оце так життя)))

"мой телефон молчит который год..."

Я знову намагаюся побороти відчуття того, що я не живу, а існую... воно знову захлинає мене, повність поглощає та перетворює з людини на істоту. бездушну, безвольну, немічну...

дивно, все так дивно...

коли все погано, я веселюсь, а коли все чудово, мені хрєново... коли йде дощ, я знову хочу сонця і тепла, коли жарко - хочется хмар і зливи...

під такий настрій дощу накаталось ось це:

Читать дальше...

"...но есть другие грани понимая свободы..."

коли це вже закінчиться? мені б тільки пошвижше здати всі екзамени - і я вільна! і я поїду у подорож... і в мене буде новий чудовий професійний фотоапарат. І настрій на всі 100!!! Чорт, залишилось ще трошки почекати, але вже просто немає сил!

вчора так круто погуляли... і влаштували чудову фотосесію... ех... життя чудове (інколи буває), чи не так?

..і байдуже, що на вулиці дощ!

"я кричу, я кричу... все вокруг меня достало..."

мені набрид мій "вічний позитив". в мене завжди "все чудово". якщо дивитися ззовні.

а в середині просто порожнеча, і чим більше я думаю про неї, тим гірше мені стає. тому я просто вириваю її з себе разом з такими думками. і посміхаюсь. так, як дурна, як ненормальна, я посміхаюсь, не зважаючи навіть на сльози в очах.

чорт, мені набридла ця не відверта посмішка...

коли в мене постійно "все добре", а потім стає просто чудово (тут вже без лапок))), то я не відчуваю цього щастя в повній мірі. і в мене якесь незадоволення.

ось і виникають парадокси: все чудово - а мені сумно, все погано - а я радію.

а взагалі, я існую лише від поїздки до поїздки.

ось тільки здам екзамени - і поїду. кудись. куди-небудь. там я буду самою собою. такою, як є, а не такою, якою здаюся.

"пока ты спал, пока ты спал, а ты и продолжаешь спать..."

не склалося якось з Купала. Зовсім не склалося. Атмосфера була якась не така, люди були не такі, мій настрій був не такий... не святковий зовсім...

і що писати не знаю. якесь спустошення і дика втома. мені хочется відпочити від цього відпочинку, літа... від життя, до якого я звикла. але знову і знову: "зараз не час..."

набридло. якось все набридло: друзі, дім, звички, сподівання, плани... мені нічого не потрібно. я нічого не хочу.

залиште в спокої.

хочу на святкування Купала. хочу на Труханів. я нічого не люблю так, як цей острів, мене туди просто манить.

до того ж пригадую позаминулорічне святкування. це було щось.

але погода...! навіщо вона завжди все псує?

..ну нехай дощ мине... але ж земля мокра... і настрій не такий святковий... і ніч на острові під серйозною загрозою...

Щоб трохи заразити тією атмосферою, фото з купала-2006:

Открыть больше изображений

"нет, нет, нет... я не выгребу здесь дольше..."

я знову наче не я...

мені не вистачає чогось світлого...

в мене закінчилися слова, бажання, мрії, почуття, посмішки, прагнення... нічого не лишилося. зі мною наче щось зробили, з мене все вичавили..

все, що хочеться, це сидіти тут на самоті, пити чай з мятою, слухати одну пісню... і писати, писати, писати... мені хочется виписати все, що є в душі... все, щоб потім спалити... і позбутися таким чином найболючішого шматка своєї душі.

то що ж сталося?!

колись подруга розповідала, що вона почувалася приблизно так після зустрічей з другом, який знався на НЛП.

в мене щось подібне? ха...

я просто меланхолічна дурепа, яка намагається перекреслити це клеймо вдаваним оптимізмом і посилається на природну блондиністість...

..але я теж хочу бути щасливою!

"вже час спати, забудь про біль..."

чорт... як важко... ненавиджу ніч... ненавиджу безсоння...

навіщо, ну навіщо я просила про сни?! адже тепер вони в мене є - а мені від цього не краще... хоча... це навіть не сни... а просто якесь кіно... кіно, яке я дивлюся відривками в той час, коли ще не сплю... коли мучаюсь від безсоння, коли поглядаю на годинник і констатую третю ночі (ранку?)

але вони чіпляють мене за найболючіше місце... б'ють в саме серця... чорт, вони знають, чим вбити мене...

я бачу те, що не наважилася б уявити в інший час.... те, про що мені страшно навіть подумати... те, що буде вбивати мене повільно... поки я сама не вб'ю себе перша...

...я прокидаюсь ніяка... розбита, невиспана... прокидаюсь о сьомій ранку, бо більше спати не можу...

я прокидаюсь, і дякую за те, що то було лише "нічне кіно"... то був нічний жах... але мурахи на тілі не дають мені про це забути...

я так довго не витримаю...

чорт... як же я йому дякую... він завжди знає, коли випадає саме той, найслушніший момент, аби пісунути мені "ШАНС"...

так, чорт, шанс бути щасливою... і шанс зробити когось щасливою...

дякую тобі... за те, що ти дав мені наступний сенс для життя... для того, що ти дав мені новую надію... за те, що в черговий раз укріпив "віру"... за те, що ти мене не "кинув"...

за все дякую... але не залишай все, як є... я без тебе не справлюсь... мені потрібна твоя допомога.. хоч трохи, благаю...

йооо... але  ж я в тебе не вірю?

"назови мне свое имя..."

сьогодні дивний день... все, про що подумаю лише трохи, справджується...

хотіла написати йому... потоім передумала (ось так, наче гордість чи що...), а тут він пише мені перший... здивувалася, але, безсумнівно, зраділа... все вже позаду, все скінчилося давно, але він мені ще дорогий чимось... банально, але він не так як усі... і певно, єдиний, за ким я буду ще довго сумувати...

але в нього - інша, в мене - інший... таке життя... йому байдуже, а мені про нього нагадують осі сльози при спогадах.... я знала, що ще трохи, - і це стане коханням мого життя... і він певно теж це знав... тому й пішов... просто зник... щоб я "відвикла" від нього... важко було... та все вже позаду, і я вибачила йому давно...

сьогодні мені стало легше... бо я зрозуміла - я не хочу його втрачати... але... в нього є "кохана"... а головне - байдужість до мене.... я не хочу втрачати його принаймні як друга... але не знаю, як нам стаи з ним друзями...

я тішу себе надіями? можливо, краще одразу все перечеркнути, якщо ми самі поставили на собі хрест?!

...але я хочу, щоб він був моїм... моїм другом?...

"все, что надо мне..."

чорт, а він мені все ж таки потрібен... і я це розумію... і  це добре... бо зазвчай мені не потріьен зовсім ніхто.... треба лише дати йому це зрозуміти...

він далеко зараз... а я - тут... відпочиваю, розважаюсь,  добре проводжу час, мені весело, але я розумію: якби він був поруч, мені б було ще краще...

і я сумую... сумую, розмовляю з ним і вірю, що він мене почує... адже слова - це не просто звук... це почуття, а почуття не знають відстані...

...але я все одно відчуваю холод... той холод самотності... зігріваюсь чаєм та кавою, але це не допомагає....

почуття не знають часу... тому я почекаю ще трохи. ще зовсім трохи....

...в момент найбільшого відчаю ми завжди зустрічаємо найважливіших людей... тих, які потрібні нам саме зараз... ті, роль яких повернути нам віру, надію на краще, втрачений оптимізм...

я таких зустрічала неодноразово... і кожного разу вони ставали моєю черговою помилкою.. це ніби нерозривне звено... один рятує мене від іншого, наступніє - від попереднього, і так знову і знову...

я знаю, ось-ось я маю зустріти наступного... бо зараз - якраз той "момент найбільшого відчаю"... я знаю це, але не хочу...

мені набридла біль...

я не хочу знову і знову робити ті помилки... я хочу зламати те звено... я хочу розпочати нове коло...

байдуже як і що... просто не хочу більше сліз...

"сегодня был тяжёлый день..."

шматками, моментами, спогадами до мене повертається минуле...

ось воно - минуле літо, осінь... як цьому всьму закрити доступ до мого життя?! я хочу просто нове літо... а не другу серію торішнього... з сумним кінцем...

душа відкрита для нових вражень, почуттів, для нового кохання... а його нема... відсутній.

подаруйте мені нове серце.

таке, яке вміє кохати по-справжньому...

арр...

після такого "чудового прийому" у приймальних комісіях (ну, вже вибачте за тавтологію...) й вступати нікуди не хочеться... побачиш, як скрізь ставляться до абітурієнтів... байдуже, хто ти, як навчаєшся, де... ми для "Них" ніщо...

хочу кудись відпочити... хочу в Закарпаття... за новими, позитивними емоціями, незвичайними враженнями, за спілкуванням з прємними людьми і друзями, за відпочинком... в першу чергу - від цього невпинного міста...

мені потрібно відпочити. я хочу ближче до природи. туди, де мовчання ціниться в сотні разів більше, ніж найгарніші слова...

а ще я хочу бачити сни... та то вже мрія...

так-так, це я, і я тут...

знаю-знаю, обіцяла "це все, то був останній щоденник, ні-ні" - і знову порушую своє ж слово...

байдуже. я так хочу. а це перш за все.

мене з кожним новим постом у щоденнику все більше лякає те, що мої постійні читачі знають мене більше, ніж друзі, можливо розуміють більше, ніж будь-хто... це неправильно! це якось... гмм... нелогічно! тому я постійно втікаю від них... кидаю один, наче вже такий рідний щоденник і тікаю у новий.

так я відкриваю собі новий світ, нові можливості, нових друзів і... нову себе...

буду тут щось писати... тож приві-і-і-т!