"мой телефон молчит который год..."

Я знову намагаюся побороти відчуття того, що я не живу, а існую... воно знову захлинає мене, повність поглощає та перетворює з людини на істоту. бездушну, безвольну, немічну...

дивно, все так дивно...

коли все погано, я веселюсь, а коли все чудово, мені хрєново... коли йде дощ, я знову хочу сонця і тепла, коли жарко - хочется хмар і зливи...

під такий настрій дощу накаталось ось це:

Колись я здохну. *короткий сміх* Ні, не так, як всі – в глибокій старості або через нещасний випадок – по-іншому. Я помру від невиліковної непомітної хвороби, яка точить моє тіло та душу. Я просто буду йти в чудовому настрої, не зважаючи на трохи дивне самопочуття, а потім впаду. Впаду і вже ніколи не підведуся. Вже ніколи не пройдуся тими стежками, якими ходжу завжди, щодня, ніколи не побачу того, що мені доводилося бачити щодня. Просто здохну і все. І всі розведуть руками. Дивна смерть дивної людини. Так і треба. Так і повинно було бути. Так захотів ВІН.