набридло, як же все набридло.

більш за все ненавиджу, коли мені влаштовують істерики і вияснення стосунків - і от-тобі й на!!! тільки це й відбувається... постійно... тупо "ІГНОР", на мене зляться і матюкаються, кажуть, що я безсердечна, мені на все чхати... а воно, певно, так і є... апатія - мій кращий друг...

бісить осінь. в мне її немає! я живу ніби в вакуумі. ні пір року, ні часу, ні вільного простору.

зустріла людина, яка "ідеально" годиться на роль чоловіка: любить випити пиво з друзями, командує, не дає ні кроку зробити вбік, ревнує, без телевізора не є повноцінною істотою, а з телевізором просто перестає існувати у цьому вимірі... ну хіба не ідеал? ...а я чомусь думаю, що мені й справід байдуже... головне, щоб інші були задоволені...

я чомусь сумую за тим. колишнім... так, він був дивним, надто ліричним, але він БУВ, був собою, справжнім, таким, яяк він є... і можливо, кохав по-справжньому...

але я вже надто сильно вгрузла у цю багнюку. не вибратися.

відвідала сьогодні книжкову виставку і витратила на неї всі гроші. хворію, ну просто хворію книжками!!! ...і зовсім забула, що мені ще потрібні гроші на ксерокс у бібліотеці...

заварила ромашковий чай з м*ятою, взяла нову книжку (є-є-є, несподобавшогося Хемінгуея я от-от ледве-ледве дочитала в автобусі), лікую нерви. так, я стала занадто нервова. а ще сильно болять очі... навіть намагаюсь робити перерви, якісь вправи для очей, але результату немає((

на мій стіл страшно дивится: весь закиданий роздруківками, книжками, рефератами, конспектами та ще незрозуміло чим... розумію, що втулити чашку мені буде трохи важкувато і небезпечно, але без чаю я працювати не можу...

з острахом чекаю сесії, грудневого дедлайну, і дочекатися не можу практики. хочется "ну трооооошечки" відпочити, ритм якийсь надто шалений. мені не вистачає двох вихідних. хоча кому, врешті-решт, їх вистачає..?

хочу, дуже хочу:

• прочитати все-все, що купила і ще те, що купили інші)
• щоб трошки потеплішало...
• кудись у закинуте місце: вже стільк планів та ідей, але все впирається у брак часу(((
• нарешті заспокоїтися і захистити себе від чужих істерик. я хвора, мені не можна таке дивитися.
• і ще багато-багато-багато всього...

"я удаяюсь туда, там где нету лжи...

боль заставляет меня кричать от боли..."

вбийте мене, виріжте серце...

невже я і справді - люблю?

невже я і справді чую - я люблю тебе?

а потім -"подивись на свою поведінку і ставлення до мене, може я тобі і взагалі не потрібен, то чому ти і досі зі мною зустрічаєшся. я тебе кохаю по справжньому, а ти цього, здається, не розумієш"

вбило.

Отже, панк-фест минув.

І що ми маємо?

• одну людину, яку дуже хотіла побачити і так і не зустріла...
• компанію, яку я бачити відверто не хотіла, але побачила і трохи попсувала собі настрій...
• купу знакомих, яких зовсім не очікувала побачити, і тому була дуже рада))))

додому їхала, засинаючи в нього на плечі, і слухаючи його роздуми про те, що ми "як одна сім*я"...

так не хотілося його відпускати.

але я зрозуміла, що я не здатна проміняти його на друзів.

зате можу проміняти на одного... того самого... друга...

готуючись до модулів, намагаюся не заснути з книжками.

а думки мої далеко-далеко, і дуають зовсім не про культурологію та літературу....

я думаю про тебе, намагаюсь все-все проаназізувати.

намагаюся зрозуміти тебе і себе, і становище, в якому ми опинилися.

боюся, що ти не подзвониш завтра. і післязавтра. ніколи.

тому я поки все тримаю у собі. головне - не надірватися...

навчання не дає спокою. а тут ще й через тебе доводиться перечитувати все тричі.

хворію новими манічками.

кидаю палити.

кажу "я тебе люблю" і нікому не вірю.

п*ю таблетки, мучаюся безсонням, переймаюся дрібницями, гину в сумнівах.

переконує всіх у тому, що життя - це лише сьогодні.

а сама потроху сходжу з розуму, втрачаю здоровий глузд.

"знаешь, я не шучу." (с)

вкотре дивуюсь: ну навіщо все зіпсувати? невже не можна розлучитися і залишити один про одного гарні спогади.

ні, треба обов*язково зробити так, щоб в мене про нього на згадку лишилися слова "те, що було між нами, давно померло. про мертвих або добре, або ніяк. то давай вже ніяк і між нами нічого не було..." і докори, якими він намагався мене вколоти. не на ту напав, не виню я себе ні в чому...

але зачепив.

сподобалися його слова про мого нового хлопця... а моя колишня відсутність смаку - це він себе мав на увазі? =)

ні, ну от знову і знову дивуюся - навіщо вкарбовуватися мені у пам*ять таким ідіотом?!

Ні, ну от чому так завжди?!

чому така несправедливість?!

чому ті, які любили мене, не були мені потрібні?! чому я ніколи не боялася, що вони мене кинуть?!

і чому я вже знаю, що закохаюсь у цього - такого суперечливого, незалежного, такого... схожого на Нього...

і я вже знаю, чим все це закінчиться. погано для мене.

чорт, чому мені подобаються наші стосунки?! стосунки, де ми граємо в ігри "через скільки днів ми переспимо" і "хто кого перший кине"...

і ще раз: фак, як він схожий на того......

"быть сильнее, хоть чуточку, но быть...!"

Ігор, люблю тебе! Хто б ще так підняв настрій і дав стільки порад, як не ти!

чесно: не знаю, що робити.

не хочеться бути одною, але і з ними теж не хочеться бути.

чхати на все. нехай мене захлине цією осінню.

нехай я зіп*юся.

бо коли чогось хочеш - треба чітко знати, чого саме.

а я не знаю, не уявляю. тому не буде нічого.

..................зате з друзями нарешті побачусь. і з давніми знайомими. і з братом своїм.

"хотів принести тобі квітів, але подумав, що ти все одно їх викинеш. а тепер подивився тобі в очі і зрозумів, що не викинеш..."

я намагалася говорити все чесно, як є... сенс брехати і приховувати щось?

але... чи не надто жорстоко було сказати: "Я. не люблю. тебе...."

ця фраза його вбила. як і мене його слова  про те, що він ладен усе простити, забути і просто почати спочатку.

моє серце розірване на дрібні частини.

я плачу, ніби не я кинула, а мене кинули.

сьогодні ми гуляли тримаючись за руки.

я не знаю, що це означає, але було так добре.

ми сміялися і бачили сльози на очах одне в одного.

він знову заплатив за мене, все як завжди.

але я не отримала свого поцілунку на прощання.

лише "до зустрічі. сподіваюсь, до скорої"...

а я остаточно заплуталась.

починаю жити по-іншому?

хоча, по суті, що змінилося..?

і все одно дуже важко. дуже важко. його "нам нема про що говорити, ти вже все сказала, прощай" вбило.

Да, я знаю каким я бываю жестоким,

Как я слезиться глаза заставляю.

Как я плюю в души тех, кто мне дорог,

Тех, кому меня так не хватает.

Как я порой беспощаден,

Как моё сердце к чужим мольбам глухо.

Я ни на что не надеюсь, я знаю

Как было бы глупо...

...думать обо мне лучше.

Иногда я бываю таким, самому тошно.

Отвратительно злым, высокомерным.

Я любое высокое чувство опошлю,

Я любому подонку послужил бы примером.

КАК можно быть таким гадом?

ХУЖЕ найти невозможно.

Видя в зеркале рожу нахала,

Я не понимаю как вообще можно...

...думать обо мне лучше.

Но ты...

Думай обо мне лучше! Лучше!

Пусть это будет неправда! Думай!

Я буду знать, что ты думаешь так,

И может быть стану действительно лучше!

Иногда я бываю особо циничным,

Готовым на всё в достижении цели.

Улыбаясь бесчувственно и методично

Убивать того, кого вижу в прицеле.

Но! Я всегда буду честен.

Отрава правды без ??? даже лучше.

Если мы будем вместе,

Нам никогда не будет скучно!

Это я тебе обещаю!!!

Я порву свою душу, чтоб укрыть твои плечи,

Вывернув наизнанку, чтоб тебе было мягче!

Я сделаю всё, всё чтоб тебе было легче,

Если увижу вдруг, что ты плачешь!

Понесу на руках, закрывая от ветра!

Я согрею тебя огнедышащим телом!

Не задумываясь, я взгляну в глаза смерти,

Если ты захочешь, чтоб я это сделал!

_____________________________________________

F*ck, насколько это все про меня...

хуею с того, что я делаю...

а ведь у меня еще ПОКа парень есть............

все!

з мене досить. я ставлю крапку у наших стосунках на тому що було і є.

з мене вистачить. може, буде і важко, але ми не звикли сумувати))

він кинув її, я кину його - ми всі в розрахунку... і ми просто забудемо про те, що взагалі було... "так буде краще для обох", егеж? ;) ...............для чотирьох, точніше....

в мене попереду нове - ЗОСя і коханий Славутич, осінь і жовте листя, дощі і легкий сум з ностальгією, чай і шоколад, Львів.... і, можливо, нове кохання....

я приїду зі Славутича через чотири дні. І ми одразу ж розлучимось.

тільки він про це ще не знає...

Вони більше не разом.

може і нам не варто бути?

він любить, я - ні...                                я не вмію просто кохати...

це певно знак. нам не варто бути разом. наш час спливає, як пісок... з кожної хвилиною часу залишається все менше...Скільки ми ще протянемо?! тиждень?! два?! це максимум.

я не вмію робити боляче. і не вмію розлучатися. фак, ці три слова "нам варто розлучитися..."

...і обовязково додати: "так буде краще для обох"....

аааааааааа, я ненавиджу все це!!!!!!!!!!!!

щось невідоме і незрозуміле мені діється тут.

я потроху схожу з розуму, спиваюсь... життя потроху йде вперед... навчання йде  до першої сесії.

а "кохання" (цинічно назву це так) - у прірву.

мені мало чого потрібно від нього... я дуже прагну до задоволення від спілкування з людиною... а нема.

десь вичитала: "Бывают ведь просто лживые люди...

Конечно, бывают, но они не умеют любить".

ааа, хіба це й справді так?! певно... бо поки не прийде час, я буду брехати самій собі...

все погано.

осінь взяла все в свої руки... тому мені не вдасться побачитися з одним, заговорити з іншим... і вирішити щось з третім...

мені не вдастся поїхати до Львова. ТАК, як я хочу, а не з цими ідіотами, які зупсують мені і настрій, і бажання бути там... 

мені так не вистачає тепла у обіймах... щирості у розмовах... і правди у словах...

зате все більше пафосу... і бажання випити.... о так, я скоро зіп'юся...

осінь грає не за моїми правилами.

я вже думала, що ми поставили на наших стосунках великий і жирний хрест. ан-ні. навпаки, ми ніби ще більше зблизилися. ну що ж, дякую йому... бо це я все зіпсувала...

а тим часом я все ще думаю, чи треба мені воно... повірю дядьку Ігорю =))) і пущу все на самотік....

не знаю, що чекати від Славутича....

минулого року я привезла звідти нових друзів, купу позитивних емоцій і тимчасове кохання... не знаю, що чекатимеме цього разу...

знаю одне: я буду пити і пити багато. за справжню любов.

і якщо зі мною нікому буде пити (хоча з Ігорем - це не питання))))), я куплю пляшку горілки і випью сама.

...і я таки напьюсь...

все, що не вбиває нас, робить нас сильнішими.

якщо серце не здатне кохати, воно не здатне й ненавидіти.

якщо все "нормально", то гірше бути вже не може...

Я серце своє заховаю у скриню,

І знаю я точно: тепер не загину.

Вмирає людина, а я лиш істота.

І жити, кохати - для мене робота.

О ні, не кажи мені слів про кохання.

В обличчя сміюсь, забудь їх, в останнє.

Мені ти не перший, мені не останній,

Не кращий не гірший, а просто звичайний.

Ти кажеш, без серця? Ти кажеш, бездушна?!

...Неправда, у мене є сльози...

"паралели разошлись в разные стороны, и мы с тобой очарованы встречаем рассветы..."

повертаюсь після повного "офф-лайну" (без телефону, інету та аськи) і виявляється, що мене об'явили "пропажею". ну подумаєш, мала поїхати на кілька днів, а залишилась більше ніж на тиждень, без жодних контактів, та й про мої поїздку знали всього дві-три людини... ось і отримала. "в міліцію подають заяву після трьох днів відсутності, а тебе не було більше чотирьох..." але такий досвід мені сподобався. заодно і від комунікацій відпочила.

щойно приїхала - і вже проводжаю інших. він їде, я їду, тому місяць наших стосунків ми успішно пройобуємо, та все одно він дарує мені в честь цього пухнастого ведмедика... а я відчуваю себе останньою сволотою. ну зізнаюсь, зовсім забула...

зізнаю, що це літо закохала мене в себе. цей дурдом, яким воно розпочалося (і яким, певно, закінчиться) - хіба я не люблю це більше за все в житті? а ще:

• пачками "поїдаю" книжки. просто підсіла на літературу. що я буду робити, коли замість Дереша, Андруховича та Коельо мої стелажі заповнять бібліотечні підручники?!
• захоплююсь різноманіттями "чайної індустрії". а ще більше - "самопальним чаєм". якщо не складеться з журналістикою, буду займатися цим)))
• цікавляюсь різними непотрібними речами. наприклад, психоделією, "совєтскім" ладом, географією (!!!). думаю, чи читати підручник з історії (700 сторінок) - просто так, для себе...

P.S.: по секрету, він сказав, що мабуть в мене "ось тут" немає клепки. і що взагалі я божевільна, але він мене, на жаль, ще такою не бачив))))

хмм... чи буває так, що покохаєш - і це раз і назавжди, на все життя? недоречне питання. в моєму випадку, скоріше спитати: "чи буває взагалі так, що покохаєш?!" ну немає цієї "любові" і хоч ти вбий!

є лише симпатії та фрази "все одно я скоро його кину..."

є лише обовязок і клята фраза "ТАК ТРЕБА"!!! тобі, йому, його другові. всі задоволені.

є лише твоя фраза, яка лунає в мене в голові, яка маячить в мене перед очима: "не кидай його"...

є лише слова про те, що він мріє про вічне кохання. отак щоб закохатися і ніколи не розлучатися, і померти в один день.

може я цинічна, але я ржу (так-так, саме так!) у весь голос. а він сумними очима образливо дивиться і жалібно протягує "ну не смі-і-і-і-йся!"

о  так, ще є твій подарунок - брелок із серії ведмежат "Мі ту ю"... з надписом "олвейз лав" у вигляді половини серця... одна з яких в мене, а інша в тебе...

ще є моя брехня. вона є завжди. але як я можу чесно дивитися в очі, приймаючи такий подарунок?

і ще є режим "сніжинка". "давай завтра кудись поїдем, я хочу від нього відморозитись?"

ще? хмм... мрії є. про те, що знайду того самого.... якого не існує. і про те, що закохаюсь.навчіть!!!

чорт... як же я йому дякую... він завжди знає, коли випадає саме той, найслушніший момент, аби пісунути мені "ШАНС"...

так, чорт, шанс бути щасливою... і шанс зробити когось щасливою...

дякую тобі... за те, що ти дав мені наступний сенс для життя... для того, що ти дав мені новую надію... за те, що в черговий раз укріпив "віру"... за те, що ти мене не "кинув"...

за все дякую... але не залишай все, як є... я без тебе не справлюсь... мені потрібна твоя допомога.. хоч трохи, благаю...

йооо... але  ж я в тебе не вірю?

"назови мне свое имя..."

сьогодні дивний день... все, про що подумаю лише трохи, справджується...

хотіла написати йому... потоім передумала (ось так, наче гордість чи що...), а тут він пише мені перший... здивувалася, але, безсумнівно, зраділа... все вже позаду, все скінчилося давно, але він мені ще дорогий чимось... банально, але він не так як усі... і певно, єдиний, за ким я буду ще довго сумувати...

але в нього - інша, в мене - інший... таке життя... йому байдуже, а мені про нього нагадують осі сльози при спогадах.... я знала, що ще трохи, - і це стане коханням мого життя... і він певно теж це знав... тому й пішов... просто зник... щоб я "відвикла" від нього... важко було... та все вже позаду, і я вибачила йому давно...

сьогодні мені стало легше... бо я зрозуміла - я не хочу його втрачати... але... в нього є "кохана"... а головне - байдужість до мене.... я не хочу втрачати його принаймні як друга... але не знаю, як нам стаи з ним друзями...

я тішу себе надіями? можливо, краще одразу все перечеркнути, якщо ми самі поставили на собі хрест?!

...але я хочу, щоб він був моїм... моїм другом?...

"все, что надо мне..."

чорт, а він мені все ж таки потрібен... і я це розумію... і  це добре... бо зазвчай мені не потріьен зовсім ніхто.... треба лише дати йому це зрозуміти...

він далеко зараз... а я - тут... відпочиваю, розважаюсь,  добре проводжу час, мені весело, але я розумію: якби він був поруч, мені б було ще краще...

і я сумую... сумую, розмовляю з ним і вірю, що він мене почує... адже слова - це не просто звук... це почуття, а почуття не знають відстані...

...але я все одно відчуваю холод... той холод самотності... зігріваюсь чаєм та кавою, але це не допомагає....

почуття не знають часу... тому я почекаю ще трохи. ще зовсім трохи....