*віє кримським теплом, з волосся стікає вода*

1.
шум хвиль. після чотирнадцяти годинної подорожі пекучим сонцем болить голова, і кожна хвиля молотом розбивається десь у скроні. зробіть тихіше. вимкніть море, я хочу спокою.

2.
ось він, шуканий спокій...
далі за хвилею, на хвилі... нічого не важливо, усе не має значення, лише - плисти... далі за хвилею. слухати, як хвилі з шумом розбиваються об скелі... під водою чути, як відносить маленькі камінці: наче сотні малесеньких крабів дзвінко перебирають своїми щупальцями...
гори, море, повітря. фак, яке тут повітря..! ним хочеться дихати вічно, ним хочеться задихнутися.

4.
Повний штиль у морі і в емоціях. Ну чому все так швидко набридає? міняю море на гори, зустрічаю захід сонця.
навіть у цьому маленькому містечку знаходжу неформалів. вони слухають переважно Епідемію та Арію, і збираються у "центрі" біля автомата з "музикою на замовлення", але все ж таки, вони є. я спострерігаю за ними, граючи у хокей. там зустріла і дівчинку, яка просила мене пограти з нею... її очі... почувши відмову через те, що я поспішала, вона прошепотіла: "В мене мама і тата немає... вони в аварії розбились... я з сестрою живу". я пообіцяла собі, що завтра ж прийду сюди і пограю з нею, але її не було; а її очі я запамятаю надовго...

5.
Маршрут: Коктебель - Судак - Феодосія - Орджонікідзе.
Дельфіни і морські котики надовго залишаться в памяті та серці як найдобріші тварини. ті, які змушують сміятися навіть тих, хто давно забув, як це.
З одного боку - живописні гори та скелі, з іншого - безкрає неспокійне море. Ми в повному захисті. зустрічаємо життєрадісних негрів із африканського племені тумба-юмба. серпантин доріг виводить до картинної галереї Айвазовського - мого улюбленого художника. Море, гори, місяць - все те ж саме, інтер'єр не змінився - але на полотні сторічної давності.

7.
я йду по краю хвиль, вода щекоче ноги: так я минаю мис за мисом. я залишаю сліди на мокрому піску, я є, я існую... але скільки я існую? секунда - і мій слід першою ж хвилею наповнило водою, ще секунда - і вода змила мене з цього берега. мене немає, я привид. як і мільйони людей, що йшли цим же берегом. ми не залишили жодного сліду по собі. історія викреслила нас зі своєї книги... ще задовго до того, як ми у ній зявились...

"паралели разошлись в разные стороны, и мы с тобой очарованы встречаем рассветы..."

повертаюсь після повного "офф-лайну" (без телефону, інету та аськи) і виявляється, що мене об'явили "пропажею". ну подумаєш, мала поїхати на кілька днів, а залишилась більше ніж на тиждень, без жодних контактів, та й про мої поїздку знали всього дві-три людини... ось і отримала. "в міліцію подають заяву після трьох днів відсутності, а тебе не було більше чотирьох..." але такий досвід мені сподобався. заодно і від комунікацій відпочила.

щойно приїхала - і вже проводжаю інших. він їде, я їду, тому місяць наших стосунків ми успішно пройобуємо, та все одно він дарує мені в честь цього пухнастого ведмедика... а я відчуваю себе останньою сволотою. ну зізнаюсь, зовсім забула...

зізнаю, що це літо закохала мене в себе. цей дурдом, яким воно розпочалося (і яким, певно, закінчиться) - хіба я не люблю це більше за все в житті? а ще:

• пачками "поїдаю" книжки. просто підсіла на літературу. що я буду робити, коли замість Дереша, Андруховича та Коельо мої стелажі заповнять бібліотечні підручники?!
• захоплююсь різноманіттями "чайної індустрії". а ще більше - "самопальним чаєм". якщо не складеться з журналістикою, буду займатися цим)))
• цікавляюсь різними непотрібними речами. наприклад, психоделією, "совєтскім" ладом, географією (!!!). думаю, чи читати підручник з історії (700 сторінок) - просто так, для себе...

P.S.: по секрету, він сказав, що мабуть в мене "ось тут" немає клепки. і що взагалі я божевільна, але він мене, на жаль, ще такою не бачив))))

"пока ты спал, пока ты спал, а ты и продолжаешь спать..."

не склалося якось з Купала. Зовсім не склалося. Атмосфера була якась не така, люди були не такі, мій настрій був не такий... не святковий зовсім...

і що писати не знаю. якесь спустошення і дика втома. мені хочется відпочити від цього відпочинку, літа... від життя, до якого я звикла. але знову і знову: "зараз не час..."

набридло. якось все набридло: друзі, дім, звички, сподівання, плани... мені нічого не потрібно. я нічого не хочу.

залиште в спокої.

"сегодня был тяжёлый день..."

шматками, моментами, спогадами до мене повертається минуле...

ось воно - минуле літо, осінь... як цьому всьму закрити доступ до мого життя?! я хочу просто нове літо... а не другу серію торішнього... з сумним кінцем...

душа відкрита для нових вражень, почуттів, для нового кохання... а його нема... відсутній.

подаруйте мені нове серце.

таке, яке вміє кохати по-справжньому...