"нет, нет, нет... я не выгребу здесь дольше..."

я знову наче не я...

мені не вистачає чогось світлого...

в мене закінчилися слова, бажання, мрії, почуття, посмішки, прагнення... нічого не лишилося. зі мною наче щось зробили, з мене все вичавили..

все, що хочеться, це сидіти тут на самоті, пити чай з мятою, слухати одну пісню... і писати, писати, писати... мені хочется виписати все, що є в душі... все, щоб потім спалити... і позбутися таким чином найболючішого шматка своєї душі.

то що ж сталося?!

колись подруга розповідала, що вона почувалася приблизно так після зустрічей з другом, який знався на НЛП.

в мене щось подібне? ха...

я просто меланхолічна дурепа, яка намагається перекреслити це клеймо вдаваним оптимізмом і посилається на природну блондиністість...

..але я теж хочу бути щасливою!